Прибуття потягу на вокзал Ла-Сьота

Через низку невдалих показів на початку, один знайомий критик зауважив, що фестивальна доля нашого дипломного фільму "У Манчестері йшов дощ", дуже нагадує долю головного героя. Це звісно зважаючи на те, що фільм у нас про невдаху. Але мабуть ця історія з хеппі-ендом, адже у 2016 році наш невдаха отримав приз за найкращий фільм на Одеському кінофестивалі.

І якщо показ на Одеському кінофестивалі у 2016 році був кульмінацією фестивального життя фільму, і це було досить давно, то показ у рамках Best of International Short Film Festival у місті Ла-Сьота – був своєрідним епілогом, і це було зовсім нещодавно. Загалом ця історія не про кульмінацію, а про епілог. Що також є дуже важливою частиною драматургії, особливо якщо ти Клінт Іствуд і працюєш над «Таємничою річкою».

Best of International Short Film Festival – це фестиваль фестивалів. Щорічно у битві за три каменюки, які в залежності від ваги мають різну назву, змагаються переможці Клермон-Феррану, Каннського кінофестивалю, Санденсу, і починаючи з цього року – Одеського кінофестивалю. Взагалі, розкидати каміння можна де завгодно, чи то навіть на Оскарі, чи то навіть в Стокгольмі, збирати - обов'язково потрібно в Ла-Сьоті.

  • «Золоте сонце», «Срібний пісок» та «Бронзове море» - призи

Усе це звісно ж зумовлює якість програми. Тобто якість програми переважає над її прем’єрністю. Якщо на кінофестивалі в Клермон-Феррані в одному блоці з шести фільмів один фільм виявиться змістовним та оригінальним у свому баченні світу, то на фестивалі у Ла-Сьота в одному блоці з шести фільмів таких робіт буде як мінімум три або чотири. Фестиваль у Ла-Сьота - це ніби як Ліга Чемпіонів, але замість мільйонів глядачів її дивляться приблизно сорок. Інколи п’ятдесят. І ще в одній групі можуть грати жінки з чоловіками.

Наперед потрібно сказати, що ми програли і не отримали приз, всі головні камені забрав з собою у Південну Африку переможець кінофестивалю в Занзібарі (на фото вище). 

Цей фактор жодним чином не впливає на іронічний відтінок моєї розповіді про нашу подорож. Але маю сказати, що це мабуть перший унікальний випадок, коли наш фільм змагався в конкурсі і не отримав жодного приза. Через це несказанною лишилась і моя промова, яку я готував на випадок отримання «Золотого сонця», ось так вона починалась:

«Для нас з головним актором фільму Андрієм Лідаговським, прошу ваші оплески, це не стало подорожжю у глушини Марсельскої області, і це не стало актом туризму за рахунок організаторів. Скоріше це стало якимось паломництвом у святі місця. Тому що приїхали ми сюди потягом, виходячи з якого, ще якихось сто з гаком років тому, ми би потрапили до об’єктивів братів Люм’єр, які знімали тут свій найвідоміший фільм «Прибуття потягу на вокзал в Ла-Сьота». Звісно наш потяг був новіший. І новіші були люди які з нього виходили…»

Сьогодні кінотеатрів з назвою «Eden» у світі є декілька. Є мережа на Мальті, один в Лісабоні і ще один в Новосибірску. Але перший був «Eden» у Ла-Сьоті. І це правда. Сьогодні його повністю реставрували. На стінах висять автографи Лелуша і Азанавічуса, постери фільмів Вісконті. А від того старого «Eden» лишилась мабуть лише назва, атмосфера і казковий вид на море. І звісно ж статус не тільки найстарішого «Eden», але й найстарішого кінотеатру у світі. Де особливо почесно було показати свій дипломний фільм. У залі, де якихось сто з гаком років тому, брати Люм'єр...

  • Eden вранці

  • полуденна тусовка у дворі Eden

  • Eden ввечері

  • автограф Клода Лелуша, автора фільмів, у екзистенціних назвах яких, найчастіше за все фігурують слова "життя", "чоловік" та "жінка": "Жінка-спектакль", "Чоловік та жінка", "Жити щоби жити", "Чоловік, який мені подобається", "Життя, любов, смерть", "Усе життя", "Ще один чоловік, ще один шанс", "Хай живе життя", "Чоловік та жінка: через двадцять років", "Чоловіки та жінки: посібник з експлуатації", "Жінка та чоловіки", "Життя кожного".

  • Eden на плівку

Eden – у перекладі це «Едем». Або paradis. Рай. Що лише додавало символізму нашій з Андрієм подорожі. І додавало символізму той ситуації, коли на "першому у світі скрінінгу" глядачі повтікали не з «Мультиплексу», не з «Оскару», і навіть не з «Жовтню», а з раю…  

Про цей випадок, коли люди, побачивши як на них рухається потяг почали тікати з залу, й досі ведуться затяті суперечки. Всі жителі сусіднього Шелбівілю кажуть що це вигадка, але всі спрінгфільдці звісно ж кажуть що це правда.

Одною з таких місцевих є Марі-Крістін, волонтерка, у якої ми жили як учасники кінофестивалю і яку я мав згадати, хоча б заради того щоб подякувати цій чудовій жінці за такий щирий провансальский прийом, частиною якого навіть став відомий цибулевий суп, який Марі-Крістін погодилась нам приготувати у рамках культурного обміну Україна-Франція. Цей суп, у Франції прийнято вживати після вечірок, через свою простоту у приготуванні і доступності усіх інгредієнтів – вода, цибуля, масло, хліб та сир.

  • Марі-Крістін

  • цибулевий суп

  • у Марі-Крістін

Дякуючи Марі-Крістін та організаторам ми мали змогу ознайомитись з фільмами-переможцями міжнародних кінофестивалей, поспілкуватись з багатьма представниками з інших систем створювання кіно та гідно репрезентувати Україну у найпершому в світі кінозалі. І що, мабуть, найголовніше, подякувати всім та відпустити наш фільм у вільний доступ, повні надій на майбутній фільм, з дуже схожим героєм, але із зовсім іншою історією.

Також я маю надію, що цей благоліпний фестиваль у Ла-Сьоті передивиться політику щодо своєї назви (і можливо концепції), адже зараз її навіть не відбиває Google, і придумає щось, що відсилатиме у паломництво усіх кіномитців, накшталт нас з Андрієм, нагадуючи про місце у якому «усе тільки починалося». Адже у цьому році з близько шестидесяти робіт представити особисто їх приїхали лише вісім режисерів. Вони повинні про це пожалкувати. Ті, хто не приїхали. 



Будь частиною спільноти.

Приєднуйтесь до обговорень. Діліться знаннями та досвідом. Приєднатися